- Слава Ісусу Христу! Карітас Св. Мартіна знову з вами. Ласкаво просимо вас в Син’як, де ми ми знімаємо наступний невеликий відеозвіт для наших прихильників. Ми щойно відвідали притулок для біженців у Син’яку, який зараз знаходиться в духовному домі, і члени спільноти неокатехуменату зараз живуть тут зі своїми сім’ями. Люди приїхали з різних місць, з Рівного, Житомира, Києва. Ми розмовляли з родиною. Ця війна триває вже три тижні, тож дуже жахливо стикатися зі свідченнями людей, що вони тікають. Недаремно я обрав за собою статую Святого Михаїла, бо ми віримо, що це закінчиться, й буде тривати недовго. Тому сьогодні ми почали з Меси. Тож тут ми відслужили Месу, задяки одного одного домініканського отця-біженця з Харкова. У цей важкий час, тож у цьому служінні, давайте зберігати духовність, скажімо, робити перерви, щоб ми теж могли зарядитися енергією та продовжувати допомагати людям. Ми також з нетерпінням чекаємо на ваші молитви, дякую вам, дякуємо вам за всю вашу підтримку. Слава Ісусу Христу!
- Мене звати Артем, це моя дружина Маріяна, це наші діти, Емма старша, Іра молодша, і ще чекаємо хлопчика. Ми з Житомира, з другої спільноти неокатехуменальної в Житомирі. Приїхали сюди перечекати з дітьми війну. В перший день війни в 5.30 почали бомбити військовий аеродром, який знаходиться в місті Озерне біля нас. Нам було дуже добре чути як прилітають ракети, як літали літаки, і ми вирішили поїхати десь з міста подалі. Ми поїхали с початку в село, недалеко від Житомира, 50 км. Там було більш-менш спокійно якийсь час, але потім почали літати літаки, вертолети, все більше і більше. Також пролітали ці ракети над нами які литіли на Київ, ми слідкували. У нас тоже були знайомі спільноти з Києва, ми чули що над нами пролітає ракета, і потім писали їм, що литить ракета, і потім она в них падала, да, щоб вони слідкували так. Ми були з дружиною тут в Закарпатті, в нас тут був медовий місяць, ми приїзжали сюди з Житомира. Ми в Мукачеві були, в основном в Ужгороді але тоже в Мукачеві проїзжали, там були в деяких кафешках, також гуляли по центру, ну трошки так більш-менш знаємо. Також були дуже раді бачити знайомі місця, які колись бачили декілька років тому, але ніколи в житті не уявляли собі, що доведеться повернутись сюди коли буде така ситуація.
- Мої батьки зараз в Житомирі, і так то поки що тихо. Було що летіли ракети, але більше в села в області, але мама каже, що дуже моторошно, тому що світло вимикається на вечір, для того щоб не було видно. Вулиці всі темні, і теж дуже багато людей виїхало, і наприклад в десятиповерховому будинку можливо декілька вікон світиться, а так тихо. Завжди люди біжать на роботу зранку, дуже багато людей, а зараз дуже мало хто залишився, в основному всі повиїзжали.
- Бог з нами дуже милосердний, у нас дуже хороші умови, порівняно з тим які бувають взагалі зараз у людей, ми вдячні також всім, хто нас приймає тут, всім словакам, полякам, венграм, всім хто допомогає, і тоже українцям нашим, які постійно там працюють над тим, щоб допомогати, незалишають нас. Також дуже багато допомоги приходить із Польші. В мене батьки в Польші живуть, і всі поляки зараз, всі допомогають, навіть хто не може фізично, то морально дуже підтримують. Нам дуже добре, бажаємо як найшвідше щоб це все закінчилось, і повернутися до дому. І всі, всі хочуть повернутися до дому як найшвидше.
- Мене звати Яна, я з Житомира, з третьої спільноти неокатехуминальної, парафія Святої Софії. Було дуже важко вирішитись виїхати взагалі сюди, бо в мене там залишилась родина, теж мої батьки. Як раз так трапилось, що моїй мамі робили операцію заміни суглобу на нозі, і зробили за два дні до початку війни. І теж зателефонували зранку, в 7 годині ранку, що терміново треба забрати її із лікарні. І переживали, як це все станеться. Теж маю ще бабусю, якій нещодавно відрізали ногу, була гангрена, так. Це дуже великі були переживання, і намагались до останього бути в Житомирі, але вже коли почалось так, що кожного дня є вибухи. І найстрашніше те лякає, що не є так, що потрапляють в інфраструктуру, яка важлива там військова. Теж маю двух знайомих, одну родину з якою дуже товаришувала, і коли було потряпляння снаряду ніби в військову частину, але зачипило їх, хоча їх будинок є далі. Коли почули що є вибух там в тому районі, ми так сподівались, що в них все добре, бо вони достатньо далеко від цього місця, але вийшло так, що ця моя подруга загинула, залишилась дитина, теж чоловік, вони зараз теж виїхали на західну Україну. І потім, буквально через 2-3 дні я чую, інша знайома, теж потряпляння в гуртожиток, там де жили звичайні люди, не військові. Слава Богу там всі живі, але будинку не має, не має де жити. Ну і звичайно, коли бачиш це все, важко було вирішитись виїхати бо серце не спокійне, що вся родина моя там, я тут, але я бачу, правда що підтримка Бога бо якби не це слово, не молитва, ну теж розумієш що може на цей час якась інша місія, да є. Мені сподобалось як говорили про те, що у кожного свій фронт, і що не треба осуджувати, хтось виїхав, це нормально, хтось залишився, це нормально, хтось допомагає, хтось просто дома, намагається спокій зберігати, що це все є нормальні стадії, да. І так само я, якби приїхала сюди, так почула слово для себе, що я не даремно сюди приїхала, бо теж так трапилось, що не шукала цієї поїздки, якби так думала: “ну можливо виїду як всі люди, там якщо реально якась небезпека, бо не хочешь залишати будинок”. І так трапилось випадково, що їхали сусіди і було одне місце в машині, я розумію, що це не випадково, те що я тут. Те, що тут є брати, підтримка, що я не є сама, і теж Бог дає спокій, бо поки що відносно спокійно в моєму місці. І якби так з першого дня віриш, що добро переможе зле. Є така надія на це.